Пару років тому аеропорту Київ-Жуляни присвоїли ім’я Ігоря Сікорського, і зараз аеропорт власним коштом зводить навпроти терміналу А пам’ятник авіаконструктору.
Минулого року на під’їзді до аеропорту міська влада спорудила велетенський жовтий знак «Київ» з Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. А ще раніше там встановили арт-літак. Утім, скільки б арт-об’єктів там не з’являлось, якщо ви дістаєтесь до «Жулян» громадським транспортом, в очі кидається, насамперед, смуга перешкод, якою є пішохідні підходи до аеропорту від зупинок.
Ті, хто часто користується «Жулянами», вже, мабуть, звикли стрибати через бордюри з валізами, але це погана звичка. Чому в аеропорту один за одним з’являються масштабні арт-об’єкти, а нормальні тротуари ніяк не з’являться?
Я не можу пригадати пам’ятника Вацлаву Гавелу на постаменті перед аеропортом у Празі, я не бачив, щоб перед варшавським аеропортом ім. Шопена десь височів пам’ятник автору музики, що стала символом Польщі. Щоправда, минулого року в будапештському аеропорту ім. Ференца Ліста відкрили скульптуру автора «Угорських рапсодій»… заввишки 10 сантиметрів.
Але, що багато хто з нас дуже добре пам’ятає про ці і багато інших аеропортів —наскільки просто і зручно від’їжджати з них і діставатися назад звичайним міським транспортом: зупинки, як правило, розташовані неподалік дверей терміналу. Якщо зупинки не на першій лінії, а на другій чи третій — до них завжди зручно дійти навіть з багажем, бо там не більше пари десятків метрів пішки, а всі переходи на шляху завжди зроблено в рівень з тротуаром, бордюри понижені, а на зупинці розміщений зрозумілий і дійсний розклад. До речі, цими зручними пішохідними доріжками із задоволенням користуються й ті, кому треба дістатися з валізами паркінгів, щоб там сісти у власні машини.
Новий термінал А «Жулян» відкрили перед Євро-2012 — тоді ж на території перед ним в авральному режимі облаштували кругову транспортну розв’язку, яка спрощувала під’їзд до терміналу. Але, як стало в нас уже доброю традицією, зробили все настільки, наскільки було необхідно, щоб машини в принципі могли проїхати, а люди—пройти: асфальт на проїзній частині поклали, але без верхнього шару.
Минуло 7 років, а верхній шар асфальту так і не з’явився. Це означає, що всі понижені бордюри, які б мали виводити тротуар «в нуль» із проїзною частиною, вищі за неї сантиметрів на десять — як раз на висоту скульптури Ференца Ліста в будапештському аеропорту. Фактично, на шляху між межею території аеропорту (яку досить непогано облаштувала приватна компанія, що взяла аеропорт в оренду) і зупинками громадського транспорту — тобто на території, яку облаштовує місто — нема жодного доробленого до кінця пішохідного переходу.
Зупинка, на якій треба виходити, якщо ви приїжджаєте в аеропорт з центру міста, розташована на відстані кількасот метрів від терміналу.
На шляху від неї треба здолати дев’ять бордюрів, починаючи з переходу через Повітрофлотський проспект, де понижати бордюр ніхто й не думав. Так само, як ніхто не подумав прокласти пішохідний шлях так, щоб не треба було ходити зігзагами і разів з п’ять переходити проїзну частину.
В принципі, було б логічним облаштувати зупинку транспорту безпосередньо перед терміналом, а не за сотні метрів від нього. Але, як написав днями Департамент транспортної інфраструктури КМДА у коментарі під постом у Facebook, де обговорювали незручності доступу до терміналу «Жулян»: «Це було єдине можливе і затверджене місце, для іншого потрібно було б прокладати додатково тролейбусну лінію». Схоже, облаштувати дві зручні зупинки громадського транспорту — це в нас, як метро на Троєщину запустити.
Аристократ Ігор Сікорський, садиба родини якого вже багато років руйнується в центрі Києва попри волання небайдужих громадян про її порятунок, мабуть, вмер би з сорому, якби дізнався, що йому ставлять пам’ятник в аеропорту його імені, на під’їздах до якого влада його рідного міста 7 років не може покласти шар асфальту, щоб зробити людям елементарну зручність.
У тій же Варшаві про те, що Шопен — гордість поляків, гостям міста сповіщають чудовим музеєм, регулярними шопенівськими концертами в парку, ба навіть лавками в центрі міста, з яких лунає його музика, поки ви на них сидите. А в аеропортах, названих на честь хоч Шопена, хоч Ліста чи Гавела, пасажирів зустрічають і проводжають зручність і комфорт — на підходах до Жулян їм можна зіграти хіба що траурні марші, написані і Шопеном, і Лістом.
Можна радіти, що аеропорт власним коштом бажає донести світу, що Сікорський — наш, та чи не час владі міста, яке воліє пишатися своїм колишнім містянином —винахідником гелікоптера, нарешті зробити під’їзди та підходи до аеропорту, а також зупинки громадського транспорту, зручними для киян і наших гостей? Кий, Щек, Хорив і Либідь, дивлячись на все це зі свого постаменту, почервоніли б, але не можуть —пофарбовані жовтим.
